Історія з грифом «Секретно». Finita la tragedia Миколи Хвильового

Автор — Володимир В’ятрович

    Читаючи біографію Хвильового, важко відтворити в уяві його цілісний образ. Схоже, він був чудовим актором, який вміло надягав потрібні маски. Улюбленою була роль безтурботного і навіть безвідповідального блазня.

     Саме за цією маскою Хвильовий намагався заховатися у часи, коли усіх змушували грати за одним жорстоким сценарієм, написаним вождем усіх народів.

   Саме вона дозволяла водночас відмовлятися від своїх поглядів і бодай іноді залишатися самим собою.

   Проте декорації, підготовлені сценаристом, не призначалися для комедій, тому останнім актом у житті безтурботного блазня стала трагедія.

«Правильним» комуністом Микола Хвильовий був недовго, десь до середини 1920-тих. Як тільки його письменницький талант набрав сили, він швидко почав вибиватися із рівних лав «пролетарських письменників».

  Він голосно заявив про себе в часи, коли радянська влада змушена була загравати з українцями, впроваджуючи політику «українізації». Тоді письменникам і поетам дозволялося багато такого, за що згодом та ж влада їх і розстрілювала.

    Та навіть на цьому доволі ліберальному фоні вона не могла не помітити сформульованого Хвильовим радикального гасла «Геть від Москви!". Адже минуло зовсім небагато часу, відколи чекісти придушили визвольний рух в Україні.

    Тож не дивно, що в 1926 році ще донедавна цілком лояльний комуністичний письменник потрапляє на сторінки таємного аналітичного документа ГПУ «Про український сепаратизм». Чекісти відзначали: після припинення збройного повстанського руху на теренах України в середині 1920-тих боротьба перейшла у іншу площину.

     «Термін «культурної роботи», — читаємо в документі, — заступив гасло збройної боротьби за незалежність, що провалилося». В такій ситуації творчість Хвильового могла стати небезпечною зброєю в боротьбі проти влади.

     Тоді ж у 1926 письменник добився ще більшого «визнання» — у листі до членів Політбюро ЦК КП(б)У його критикував сам Йосиф Сталін. Микола Хвильовий зрозумів, що зайшов надто далеко, тому вирішив зробити крок назад.

   4 грудня 1926 року з’являється перший, але не останній «покаянний» лист, в якому письменник разом зі своїми друзями і колегами по літературі Олесем Досвітнім та Михайлом Яловим зрікався власних політичних та ідеологічних «помилок». Через три місяці після цього з’являється ще одне «покаяння», цього разу вже особисте.

    Наскільки щирим був Хвильовий? Відповідь на це питання можна побачити у донедавна таємних документах чекістів, які збирали інформацію на письменника. Отож, тут маємо донесення секретних агентів, де висловлюється сумнів у щирості каяття.

    Врешті в перехопленому чекістами листі Хвильового до Михайла Ялового він сам пише «Ми написали «зречення»? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?". Він просто грав роль, яку від нього очікували, сподіваючись таким чином уникнути небезпеки. Але чекісти його розкусили.

    «М. Хвильовий заявляє, що він «редакційній блазень»... Адже все одно ніхто не повірить, що він всерйоз писав оті безглузді дурниці. Ну а блазневі дозволено все... Наш блазень є людина нормальна, не «в стані афекту», цілком свідома щодо своєї поведінки. А така людина відповідає за свої вчинки повною мірою».

  Це фрагмент із цікавого тексту «Нове амплуа Миколи Хвильового» невідомого автора, ймовірно співробітника ГПУ, який поруч із секретними донесеннями агентів підшито у справу-формуляр письменника.

   Сама справа з’явилася в 1930 році, у ній почала накопичуватися інформація, яка могла б стати підставою для арешту та подальших репресій. Її поява засвідчила — Хвильовий, на думку влади, остаточно перетнув межу дозволеного і мав бути знищений, або морально, або фізично. Хоча, швидше за все, і морально, і фізично. Та починали все ж з першого.

    Саме тоді, в 1930 році, в Харкові почався гучний процес проти Спілки визволення України, яким по суті започатковано показові винищення української інтелектуальної еліти.

Запідозрений у схильності до українського націоналізму Хвильовий отримує шанс відмежуватися від своїх поглядів, публічно звинувативши у цьому гріху інших, зокрема оголошеного лідером СВУ Сергія Єфремова. І він це робить.

    Проте знову доходить у цих звинуваченнях до межі фарсу, заявляючи: судити слід не лише «єфремовщину», але й «хвильовизм», якого він успішно зрікся.

  За таку заповзятість у боротьбі з «контрреволюцією» Хвильовий ніби врешті здобуває милість влади — на його захист виступив сам керівник українських комуністів Станіслав Косіор.

    Проте так само, як нещирими були покаяння, фальшивим виявилося й прощення.

  Чекісти продовжували накопичення інформації про Миколу Хвильового, якого щільно обсадили агентами. Сексоти, приховані під оперативними псевдонімами «Літератор», «Донбасівець», «Юнак», та інші уважно слідкують за ним вдома і на роботі, записують його висловлювання у своїх донесеннях, фіксуючи необхідний чекістам компромат.

     З 1931-го справа-формуляр поповнюється новим видом документів — витягами із свідчень заарештованих представників української інтелігенції. Слова уже визнаних «ворогами народу» стають неспростовними звинуваченнями у причетності до антирадянських злочинів.

    Відтак кільце оточення довкола письменника ставало з кожним днем щільнішим і пастка ось-ось мала закритися. Чергове каяття колишнього літературного бунтівника у 1931 році лише на короткий час відтягнуло останній вирішальний момент.

    Хвильовий  розумів,  що блазнювання  його уже не врятує.  Воно ставало  тим  паче недоречним в умовах, коли довкола почала розгортатися справжня, а не театральна трагедія. Під косу репресій потрапляли дедалі більше людей, які ще нещодавно творили основу культурного та політичного життя суспільства.

    Врешті в 1932 році розпочалося розгортання ще однієї страшної операції, яка мала забрати життя мільйонів людей — Голодомору.

Якби Хвильовий бажав не помічати того, що робиться довкола, можливо, йому це вдалося б — адже його, жителя столиці, представника привілейованої комуністичної верстви голод не зачіпав.

    Проте письменник не хотів ховатися від правди, навпаки у квітні 1933 року поїхав селами Харківщини. Побачене переконало: голод зумисно організований владою. Тією самою владою, за яку він боровся в 1919-му, до послуг якої став у 1930-ому.

    Остаточний злам наступив, коли він дізнався про арешт 12 травня 1933 року Михайла Ялового, свого колеги і товариша, з якими вони спільно кидали виклик системі, що лише народжувалася, а згодом так само дружно «каялися».

    Наступного дня, 13 травня до Хвильового прийшли його друзі — письменники Микола Куліш та Олесь Досвітній.

     Усі троє розуміли: вже дуже скоро чекісти прийдуть за ними. Вони не помилялися. Олесю Досвітньому залишилося бути на волі менше, як півроку, а жити — менше року.

Миколі Кулішу трохи більше: на волі — півтора роки, серед живих — чотири з половиною. Обидва, зламані чекістами, визнали себе винними у всіх безглуздих звинуваченнях.

    Уникнути ще одного каяття та арешту зумів тільки господар квартири. На момент зустрічі із друзями в сусідній кімнаті на нього чекав револьвер та уже написана записка. Під час розмови Хвильовий встав і вийшов у сусідню кімнату, за мить звідти пролунав постріл...

  П.С. Справа-формуляр на письменника Миколу Хвильового збереглася в архіві СБУ, переживши війну і неодноразові знищення документів. В 2009 році її підготував до друку і опублікував у книзі «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий» відомий український історик Юрій Шаповал.