"Цвітові яблуні"
З далекого туману, з тихих озер загірної
комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу
перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я
дивлюсь в даль.- Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене.
Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів,
і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею - мовчазний степ... Я одкидаю
вії і згадую... воістину моя мати - втілений прообраз тієї надзвичайної Марії,
що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати - наївність, тиха жура і добрість
безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука
тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім
замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо
кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри.
Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої
криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То - молоде
загір'я.
- Але минають ночі, шелестять вечори біля
тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними - літа, роки і моя буйна
юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують
блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься
з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом
чути й інший гул - ...глуха канонада. Насуваються дві грози.
- Тривога! - Мати каже, що вона поливала
сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: "Надходить гроза!" І
я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі
полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку,
а гроза росте, і мої мислі - до неможливости натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в "чека".
Помешкання наше - фантастичний палац: це
будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети
княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового
кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою
печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під
себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське:
"ала-ла-ла".
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить
брови, княгиня - надменна зневага, княжата - в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю
весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих
шляхетних літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої
голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит - за одною
термінологією, інсургент - за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і
в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
- я - чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять
міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки
здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,- за підворіття, у канареєчний
замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це
новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й
воістину жахна смерть. Обиватель:
- Тут засідає садизм!
Я:
- ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно
дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що
з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату
знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять
інсургенти.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій - дегенерат (вірний вартовий на
чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я:
- Увага! На порядку денному діло крамаря
ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також,
як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять
на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих
кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить.
Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить
жирандоля. В городі - тьма. І тут - тьма: електричну станцію зірвано. Доктор
Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу
лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму - вірний вартовий із
дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я
знаю:
- у дегенерата - низенький лоб, чорна копа
розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника,
і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим
обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив
цей неможливий ревком сюди, в "чека", проти його кволої волі. І
Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною
постановою -
- "розстрілять",
завше мнеться, завше розписується так:
не ім'я і прізвище на суворому життьовому
документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський
ієрогліф, хвостик.
Я:
- Діло все. Докторе Тагабате, як ви
гадаєте?
Доктор (динамічно):
- Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на
Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже:
- Я з вами, докторе, не згодний.
- Ви зі мною не згодні? - і грохот
хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але
й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість
моєї мислі доходить кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною
підводиться образ моєї матері...
- ..."Розстрілять"???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за
перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве
доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За
портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять
села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В
городі тиша й мовчазний передзвін серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі
вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд
мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках
пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю "так треба".
Але Андрюша нервово переходить із місця на
місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати,
що так нечесно, що так комунари не роблять, що це - бакханалія і.т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на
оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою -
- "розстрілять",-
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із
широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,-
це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх ,
чорного трибуналу комуни,- нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої
стихії.
"Але який вихід?"
- Який вихід?? - І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія
цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
- Але я не бачив виходуі
Воістину правда була за доктором
Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під
постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: "коли доктор - злий геній,
зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини".
Але я подумав:
- Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це
ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження
я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя
мати - прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.
...Свічі танули.
Суворі постаті князя й княгині пропадали в
синім тумані цигаркового диму.
...До розстрілу присуджено,
- шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське:
"ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.-
Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече
мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях
обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за
три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші
тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході
княжий маєток, тепер - чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом
згадую, що шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів -
тьма на моїй совісті!!!
- Тьма?
І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна
історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан,
становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з
доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім
повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті
виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм
палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю
свічу.
...- Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене
обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона
знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні
росинки.
Я:
- Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на
моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться
на образ Марії.- Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші
тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
- Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так?
Так думають тільки версальці!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це
неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
- Фантом? - знову здригнув я.
Ні, саме це - неправда! Тут, у тихій
кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я",
якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від
гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі
і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.
- Кому потрібно знати деталі моїх
переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю
права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії.
Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не
думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
II
...Наші назад: з позиції на позицію: на
фронті - паніка, в тилу - паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам
кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я
знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з
кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні
роти.
Мені доносять:
- Ідуть глухі нарікання.
- Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і
мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже
невинний обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частіш
гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне
вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно
паровики, проносяться кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни
стоїть гнітюча мовчазність.
Так:
будуть сотні розстрілів, і я остаточно
збиваюся з ніг!
Так:
вже чують версальці, як у гулкій і мертвій
тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці
знають:
- Штаб Духоніна!
...А ранки цвітуть перламутром і падають
вранішні зорі в туман дальнього бору.
...А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино.
Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно
печально каже:
- Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
- Куди?
Андрюша:
- На фронт. Я більше не можу тут.
Ага! Він більше не може! І в мені раптом
спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.- Він хоче на
фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й
бути невинним, як голуб? Він мені віддає "своє право" купатися в
калюжах крови?
Тоді я кричу:
- Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз
скажете про це, я вас негайно розстріляю.
Доктор Тагабат динамічно:
- Так його! так його! - і покотив регіт по
пустельних лабіринтах княжих кімнат.- Так його! так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із
кабінету.
Доктор сказав:
- Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
- Хто на черзі?
- Діло № 282.
Я:
- Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із
кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не
тільки Андрюша - і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати
розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді
йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет
увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані
обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш - порожні
пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
Я:
- Ваша фамілія?
Зет!
- Ваша фамілія?
- Ігрек!
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у
безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.
Я:
- Де вас забрали?
- Там-то!
- За що вас забрали?
- За те-то!
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути
зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової?
Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не
задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага,
розумію: треба заповнити порожнє місце...
Я:
- Так по-вашому, значить, назрів час
приходу Месії?
Мужчина й женщина:
- Так!
Я:
- Ви гадаєте, що цей психологічний кризис
треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
- Так!
Я:
- Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак,
не зробите цього Месію з "чека"?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше
зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась
канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції
- передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
...Мужчина впав на коліна й просив
милости. Я з силою штовхнув його ногою - і він розкинувся горілиць.
Женщина приложила траур до скроні і в
розпуці похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
- Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я:
- Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через
півхвилини в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина
вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:
- Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені
одложити діла й розібрати позачергову справу:
- Тільки-но привели з города нову групу
версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти
комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима,
і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на
священну війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
- Ведіть!
...В кабінет увалився цілий натовп
черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло - Я
довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! - Вечоріло.-
І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею
підводились димки. Версальці насідали люто й яро - це передають у телефон. На
пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В
степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.
Тривога.
В городі крамниці забиті. Город мертвий і
йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю
зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною
група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче
повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
- Роз-стрі-лять!
але я повертаюсь і бачу - прямо переді
мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся вбік: що це -
галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:
- Ти?
І чую з натовпу женщин зажурне:
- Сину! мій м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я
схопився рукою за крісло й похилився.
Але в той же момент регіт грохотом
покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
- "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло!
Сісі захотів? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за
мавзер. '
- Чорт! - і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й
сказав:
- Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій
розправитись і з "мамою" (він підкреслив "з мамою"), як
умів розправлятися з іншими.
І мовчки одійшов.
...Я остовпів. Блідий, майже мертвий,
стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований
вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).
Так! - схопили нарешті й другий кінець
моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю
одно тільки право:
- нікому, ніколи й нічого не говорити, як
розкололось моє власне "я".
І я голови не загубив.
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити?
Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину
чати й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на
матір і сказав різко:
- Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову
кабінет задрижав од реготу.
Тоді я повернувся до доктора й кинув
чітко:
- Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з
ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! - я
махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.
...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в
нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову
спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то
йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло
розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили
обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу,
і вечір не розрядив заряду передгроззя. і
Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою
пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нікуди.
III
...Так, це були неможливі хвилини. Це була
мука.- Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше
я не вийшов би так швидко з кабінету.
...Ну да, я мушу бути послідовним!
...І цілу ніч я розбирав діла.
Тоді на протязі кількох темних годин
періодично спалахували короткі й чіткі постріли:
- я, главковерх чорного трибуналу комуни,
виконував свої обов'язки перед революцією.
...І хіба то моя вина, що образ моєї
матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
Хіба то моя вина?
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
- Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
- Кого?
- Твою матір!
Я:
(мовчу).
Потім почуваю, що мені до болю хочеться
сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рішуче не можна пізнати.
- Слухай. Навіщо ця мелодрама?
Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз
проникливим. Але він помилився.
Я (грубо):
- Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого
не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він
нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.
Я:
- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
- Слухай!..
Я:
- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронісся з
шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких
порожніх княжих кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають,
вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції:
інсургенти відступають.- Кричить дальній вокзальний ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним я.
...Куріли далі. Знову спалахували димки на
горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки
горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги
фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й
знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли
кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.
...Я забув про все. Я нічого не чув і -
сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу.
Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель,
і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в
невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся
-
- дегенерат.
- От так стража! Всі повтікали!.. хі...
хі...
Я:
- Ви?
Він:
- Я? О, я! - і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він
стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:
- "це сторож моєї душі" - і без
мислі побрів на міські пустирі.
...А надвечір південну частину околиці
було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано
наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на
роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.
...Але що ж я?
...Ішла спішна евакуація, ішла чітка
перестрілка,
і я остаточно збився з ніг!
Палили документи. Одправляли партії
заложників. Брали решту контрибуцій...
...Я остаточно збився з ніг!
...Але раптом виринало обличчя моєї
матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима
дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
...Чорний трибунал комуни збирається до
побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ.
Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого
флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат
спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й
зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на
собі, і він мене нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить
ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні
княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього
погляду в древній портрет.
Я різко кажу:
- Докторе Тагабат! через годину я мушу
ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
- Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на
мене й усміхається.- О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій
партії засуджених моя мати.
Я:
- Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
- Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не. витримую й шаленію.
- Докторе Тагабат! Останній раз
попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в
горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом
почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я
сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз
дивлюся на надменний портрет княгині.
Тьма.
...- Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
- Партію вивели. Розстріл призначено за
містом: початок бору.
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць.
Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі
пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
....В городі стояла енергійна перестрілка.
...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії
- темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом - конвойні комунари, далі -
натовп черниць, в авангарді - я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців:
за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді - в нікуди, а
збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але
я там нічого не бачив.
Зате я відчував:
- там ішла моя мати
з похиленою головою. Я відчував: пахне
м'ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом
сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна
даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на
волохатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій
дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація?
Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й
пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами
хотілось мені - так, як у дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
- невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова
дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність
безвихідна, неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка? '
Може, треба інакше зробити?
-Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же
певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся
саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя
голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої
прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й
чітко відбивав кроки по північній дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору. Я
не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені
руку на плече:
- Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
- з натовпу виділилася постать і тихо
самотньо пішла на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над
безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч
маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся
рясний вогонь - перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,- то
помітив ворог.- Збоку розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно
пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так
кінчали з черницями.
І тоді ж, пам'ятаю -
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.-
Загудів ліс.
Метнувся вогонь - раз,
два-
і ще - удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити.
Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї
матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я
поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все
там же.
Навкруги - пусто. Тільки місяць ллє зелений
світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я
от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я
пориваюся крикнути:
- Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу
вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що
я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже
стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.
Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у
атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром
якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її
голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на
мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.--
Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.- Недалеко грохотіли
орудія.
...Я заложив руку в кишеню й тут же
згадав, що в княжих покоях я щось забув.
"От дурень!" - подумав я.
...Потім скинувся:
- Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свойого
батальйону! - І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене
щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно
вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним
струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й
пожадливо впився устами в білий лоб.- Тьма.
І раптом чую:
- Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
- переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно
пора! - Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальні богатирі, стояли
кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні
плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла
чітка, рясна перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
- там, в дальній безвісті, невідомо горіли
тихі, озера загірної комуни.
Захоплююсь цим твором, адже в ньому суперечність, полярність одвічного ідеалу любові, гуманізму, добра, традиційних етичних цінностей, вироблених християнською цивілізацією - з одного боку, і служінням ідеї абстрактного гуманізму, фанатизму, фальшивої романтики - з другого.
ВідповістиВидалити