Ананій Лебідь: «Революціонер з голови до п'ят, Хвильовий
міцно зв'язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна
сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського»
"…Він свято вірив у можливість рідкісного шлюбу, у
можливість неймовірного єднання. Він вірив, що вільна, незалежна суверенна
держава Україна, яку він виборював усією суттю, усім життям, може бути
пошлюблена з червоним, справжнім, непідробним, справді ленінським
комунізмом". Іван Драч.
Микола Зеров: "винуватять у... непорозуміннях
найчастіше самого М. Хвильового. Справді, винуватий! Замість сформулювати в
першій своїй статті, чого саме хоче він від нинішньої української літератури,
він волів просто просигналізувати читачам свої настрої".
Лариса Смаковська згадувала, що «майбутній письменник не
відзначався великою ретельністю до науки». Зате пристрасть до читання мав
надзвичайно сильну. Читав російську класику, твори Діккенса, Гюго, Флобера,
Гофмана... Був справжнім «бібліофагом» — пожирачем книг. «Живучи ще в Зубівці,
Микола діставав багато книжок у бібліотеці поміщиці Савич, маєток якої був
недалеко від маєтку Смаковських, — розповідала Лариса Миколаївна. — Багато чого
перечитав Микола за цей час. Захоплювався він біографіями великих людей,
зокрема, біографією Ніцше».
«Із Ващенковських казарм, що в Харкові, на початку
1915 року, караючи мене за недисциплінованість, фельдфебель відправляє мене з
маршовою ротою на діючий фронт, — згадував М. Хвильовий. — Потрапив я в 325-й
Царевський полк, що стояв на позиції у волинських болотах, рядовим солдатом. Із
того часу починаються поневіряння по Галичині, Польщі, Буковині, Румунії. Бої,
походи, воші, «лямка» піхотинця, — все це я витримав фізично, проте морально це
випробування мене надломило. Цей період свого життя я можу характеризувати як
період повного духовного занепаду. Ні про яку ідейну роботу я вже не міг
мріяти, тому що бачив я тільки одну безконечну «похідну» дорогу, на якій чекало
мене безхліб’я, гарматний гул і сіра маса безликих людей. Тільки в 1916 р.,
коли я був переведений у дев’яту хімічну команду рядовим «постійного складу»,
мені довелося зустріти живих людей, і там я раптом згадав, що я все-таки
людина, а не заведений автомат».
Дарія Гащенко, молодша сестра дружини Хвильового, згадувала:
«Кожен його приїзд викликав незадоволення нашої мами, бо він її «агітував», щоб
вона допізна по суботах не затримувала своїх служниць Олену і Настю, а також
конюха Варівона і щоб вони ходили до «лікнепу» вчитися грамоти. Нашій мамі було
найбільше дошкульно, що якийсь «невінчаний зять» вмішується в її домашнє
«царство». Потім не подобалось нашим батькам, що Микола Григорович завжди мав
домашні «мітинги» про той «рай», що буде при комунізмі, а в комунах будуть жити
люди, як у наших рамкових вуликах бджоли, що стояли в квітучому садочку. Він
так завжди говорив із захопленням, що навіть ми, діти, слухали з великим
зацікавленням, ніби казку…»
Немає коментарів:
Дописати коментар